Васютинський історико-краєзнавчий музей був заснований 11 березня 1977 року як кімната трудової і бойової слави директором школи і учителем історії Салівоном Дмитром Миколайовичем. 17 липня 2007 року рішенням обласної колегії музею присвоєно звання народного.

Біля с.Васютинці виявлені пам’ятки епохи бронзи (ІІ-І тис. до н. е.) до скіфського періоду, Васютинське городище скіфської доби VII-VI ст. до н.е.

 

Роки текли, як вода, складалися в десятиліття, десятиліття у століття, а життя селян не змінювалося. Жили в темноті і нужді. Гнули спини на поміщиків, торговців-лихварів. Обробляли землю плугами, сохами, боронами. Спочатку орали землю волами , а вже пізніше кіньми. 

Основними хліборобськими культурами в Україні з давніх-давен були жито, ячмінь, овес, а з огородніх – капуста, часник, цибуля, тощо. У 17-18 ст. з'являється картопля, яка згодом стає головним харчовим продуктом. На той час хлібороби вже культивували пшеницю, кукурудзу, а з технічних культур – льон, коноплі. 

За ст. роками сівба зернових була рання і пізня весняна(ярові культури), а також осіння (озимина). Дещо негативно відбивались на проведенні сівби різні забобони, містифікації: понеділок і субота – важкі дні; в перший тиждень після Великодня не можна сіяти ні льону, ні конопель, щоб ніхто в хаті не помер; а під час сівби заборонялося позичати посівний матеріал, будь-що виносити з хати, особливо вогонь... Упродовж віків народ уважно спостерігав за явищами природи; за поведінкою птахів, врожаєм грибів, першою появою рослинності тощо. Урожай підберезників віщував добре жито, рижиків – пшениці. Якщо зозуля вилетіла, коли дерева були вже з листям, чекай хорошого збору сільськогосподарських культур. Зозуля прилітає одночасно з появою на деревах листя – буде рання весна.

Сіяли із сіви – мішка, який вішали через плече. За народним календарем починали сіяти лише після свята Благовіщення (7 квітня). Посівного матеріалу потрібно було стільки, щоб засіяти за півдня зоране поле – трохи більше як чверть гектара. Зорану до обіду ділянку в другій половині дня засівали і боронували. 

Перед тим як набрати насіння у сіву, в одному розі зав'язували свячене зерно, проскурку і посвячену монету, що символізувало достаток і багатство. Ставши на ріллю, хрестився і починав сіяти.

Напруженою порою хліборобського сезону в українців були жнива, які відбувались переважно у липні-серпні. Цей час у давнину для всіх слов'янських народів був жнивним, що знайшло відображення у назві місяця, яка походить від основного знаряддя збирання врожаю – серпа. Вирощений з великим трудом хліб необхідно було вчасно зібрати. Підготовка до початку жнив і саме жнива проходили у руслі вироблених місцевих звичаїв і традицій.

Жито і пшеницю жали тоді, коли стебла були вже жовті, а зерно в колосках – тверде. Ячмінь косили тоді, коли стебла побіліли, хоча колоски ще й недоспіли, оскільки у дозрілому стані вони швидко обсипалися.

Схоплені у жменю і зжаті одним махом серпа стебла клали на землю. 10-15 жмень, перев'язаних перевеслом, становили сніп. Перевесло скручували із стебел снопа. Снопи складали у п'ятки, бабки (10-15 шт.), а також у полукіпки (30 шт.).

Одразу після завершення жнив зернових культур жінки бралися до збору льону і конопель.

Річний хліборобський цикл завершувався перевезенням вирощених сільськогосподарських плодів з поля, городів у призначені для них приміщення, обмолотом злакових культур, підготовкою до зберігання їх протягом зими .

Основним знаряддям молотьби аж до 40-х років 20 ст. був ціп, який складався з бича, ціпилна, двох капиць та ув'язі.

Ось такими знаряддями праці користувалися селяни: коса з грабками, серпи, ступа. Волам на шию одягали ярмо, щоб вони не розходилися в інші сторони. Працювали на столярних станках.

В селі відбувалися 4 ярмарки, на які з'їжджалися бажаючі купити, продати , а то й просто повеселитися.

Із нашого краю вивозили: селітру, хліб, овочі, тютюн, вино, полотно, сало, мед, пух, пір'я. В край привозилися сукна, хустки, панчохи, фарфоровий і фаянсовий посуд, чай, цукор, кава, сіль.

У районному центрі працювала фабрика лозоплетіння, сировину постачало наше село. Які дивовижні вироби народних майстрів виготовлялись на тій фабриці! Всі діти виколисувались у плетених колисках, що висіли у кожній хаті на сволоку. Кошики були найрізноманітніших форм і призначень. Посуд був переважно дерев'яним, починаючи з діжок, корит і кінчаючи ложками.

Перед вами куточок кімнати селянської хати. На Лівобережжі з метою визначення ділянки для нової хати виганяли худобу і залишали її ходити на волі доти, поки вона не вляжеться пережовувати жуйку. Це місце, де лягла корова, і вважалося добрим для побудови хати. Хати починали будувати весною, в новий місяць, найсприятливіші дні для будівництва були вівторок,четвер, п’ятниця та субота. Тоді українські хати були хатами –двійниками, де від сіней ішли приміщення вліво і вправо – одне житлове, друге – господарське. Хати будували на підвищенні, бо повінь була такою,що доходила до порогів, а іноді й до вікон. Якщо не було природнього горбочка, то штучний створювали скликаючи толоку. В нашім краї хати були дверима до сходу сонця, з вікнами – на південь. Стіни оселі були глинобитні, вибілені крейдою чи «маслянкою». Маслянку копали за Бурімками під Мохначем. На стіні висить мисник. Високо на поличках розміщені святкові тарілки й миски, якими користувалися нечасто. На нижчих - горщики, глечики, деревяні ложки. В хаті – велика піч. Біля таких печей поралися господині (топили,варили,пекли), використовуючи рогачі, лопатки для хліба, кочерги. На стінах картини місцевих малярів, ікони, прикрашені вишитими рушниками, старанно вишиті васютинськими майстринями.

Одяг українців підкреслював простоту і цнотливість, практичність і елегантність, майже всі його елементи прикрашалися українською вишивкою. Чоловічий стрій Надніпрянщини складався з вишитої білої сорочки, заправленої в широкі штани, білої або коричневої свити, кобеняка, чемерки, каптанки, куртки-куцини, кожуха, шапки із смуха, солом'яного бриля, чобіт.

Жіночий стрій складався із сорочки, плахти, запаски, корсетки, юпки, свитки, кожуха, кожушанки, намітки, хустки, чобіт, прикрас. Характерну особливість вбрання Надніпрянщини становить ношення одночасно парчевої запаски і парчового очіпка, що надає цілісності костюму, або вишитої запаски і вишитого очіпка. Характерною ознакою є покривання нижньої частини сорочки запаскою. Низ сорочки з вишивкою завжди залишався відкритим і вдало поєднувався з іншими білими площинами строю.

У Наддніпрянщині жіночий стрій відзначався багатством шийних прикрас: коралі, дукачі, гранати, бурштини, перстені, ковтки – це далеко не повний перелік оздоб, які побутували аж до початку 20 ст.

Тяжке становище України відбилося і на розвитку культури. Шкіл було дуже мало. В селі Васютинці перша школа була відкрита лише в 1767 році. Заможні селяни посилали вчитися своїх дітей до м. Золотоноші в Благовіщенський монастир,де черниці навчали читать Псалтиря та Євангелія.

У с. Васютинці були Свято-Миколаївська, Казансько-Богородична церкви. У с. Налісні – Митрофанівська, у с. Старе – Покровська.